Продукція борошномельно-круп’яної промисловості (борошно, рис, крупа: вівсяна, гречана, перлова, пшенична, ячмінна, пшоно)

Шановний учаснику.
Розглянувши Вашу вимогу, повідомляю наступне.
Так, відповідно до частини першої ст. 209 Цивільного кодексу правочин, який вчинено у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, установлених законом, або за домовленістю сторін.
Згідно з частиною другою ст. 799 Цивільного кодексу договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Частиною третьою ст. 640 цього Кодексу встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Частиною першою ст. 220 зазначеного Кодексу передбачено, що у разі недодержання сторонами вимог законодавства про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Цивільний кодекс є основним актом цивільного законодавства, що регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Водночас згідно з частиною другою ст. 9 цього Кодексу законом може бути передбачено особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. При цьому норми таких законів мають не суперечити нормам Цивільного кодексу і прийматися з дотриманням вимог абзацу третього частини другої ст. 4 цього Кодексу.
Господарський кодекс визначає основні засади господарювання в Україні та регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 цього Кодексу).
Положеннями статей 2 та 55 Господарського кодексу передбачено, що учасниками відносин у сфері господарювання є, зокрема, суб’єкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями у межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Згідно з частиною другою ст. 55 Господарського кодексу суб’єктами господарювання є:
• господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку;
• громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Під господарською діяльністю розуміють діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів, а також з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва — підприємцями. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності (частини перша, друга, п’ята ст. 3 Господарського кодексу).
Стаття 4 зазначеного Кодексу розмежовує відносини у сфері господарювання з іншими видами відносин, зазначаючи, що не є предметом регулювання цього Кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом. Особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначає саме Господарський кодекс.
Відповідно до статей 24 і 25 Цивільного кодексу фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження. Статтею 30 цього Кодексу встановлено, що цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Водночас частинами першою, другою ст. 50 Цивільного кодексу передбачено право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб — підприємців є відкритою.
З гідно з частиною першою ст. 128 Господарського кодексу громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 цього Кодексу. У господарських відносинах фізичні особи — підприємці беруть участь насамперед як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх державної реєстрації та внесення відомостей про них до єдиного державного реєстру.
Закони, які встановлюють особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання, застосовуються в частині, в якій вони не суперечать положенням Цивільного кодексу.
Враховуючи положення частини другої ст. 4 Цивільного кодексу, основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс, тому в разі, якщо норми Господарського кодексу не містять певних особливостей регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, а визначають лише загальні правила, які не узгоджуються з більш деталізованими відповідними правилами Цивільного кодексу, слід застосовувати положення, встановлені саме Цивільним кодексом.
Згідно з абзацом другим п. 6 Порядку № 1388 транспортні засоби, що належать фізичним особам — підприємцям, реєструються за ними як за фізичними особами.
Вирішуючи питання переваги в застосуванні норм ЦК чи ГК, слід виходити з того, що застосовується не закон у цілому, а тільки відповідна його правова норма чи її частина, за змістом якої визначається: ця норма (її частина) є спеціальною чи загальною. Оскільки відповідно до ч.2 ст.4 ЦК основним актом цивільного законодавства є ЦК, то в разі, якщо норми ГК не містять певних особливостей регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, а визначають лише загальні правила, які не узгоджуються з більш деталізованими відповідними правилами ЦК, слід застосовувати положення, встановлені ЦК.
Глава 30 ГК має назву «Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності», тобто в ній ідеться тільки про певні особливості порівняно із загальними правилами, встановленими цивільним законодавством. При цьому не можна всю гл.30 ГК, зокрема її §5, розглядати як спеціальне правило регулювання відносин оренди майна. Кожен припис статей ГК має розглядатись окремо й порівнюватися з відповідними приписами ЦК. Якщо в ГК немає якогось припису, який є в ЦК, то немає підстав порівнювати ці кодекси, повинні застосовуватися положення ЦК.
З огляду на викладене, оскільки ГК нічого не говорить про особливості нотаріального посвідчення договору оренди транспортного засобу, укладеного за участю фізичної особи — підприємця, у вирішенні цього питання слід застосовувати правила, встановлені ЦК, зокрема в приписах ч.1 ст.209, ч.1 ст.220, ч.3 ст.640 та ч.2 ст.799, а це, у свою чергу, означає, що договір оренди транспортного засобу, укладений за участю фізичної особи — підприємця в простій письмовій формі без нотаріального посвідчення, є недійсним

Шановний учаснику.
Розглянувши Вашу повторну вимогу, повідомляю наступне.
Вирішуючи питання переваги в застосуванні норм ЦК чи ГК, слід виходити з того, що застосовується не закон у цілому, а тільки відповідна його правова норма чи її частина, за змістом якої визначається: ця норма (її частина) є спеціальною чи загальною. Оскільки відповідно до ч.2 ст.4 ЦК основним актом цивільного законодавства є ЦК, то в разі, якщо норми ГК не містять певних особливостей регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, а визначають лише загальні правила, які не узгоджуються з більш деталізованими відповідними правилами ЦК, слід застосовувати положення, встановлені ЦК.
Глава 30 ГК має назву «Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності», тобто в ній ідеться тільки про певні особливості порівняно із загальними правилами, встановленими цивільним законодавством. При цьому не можна всю гл.30 ГК, зокрема її §5, розглядати як спеціальне правило регулювання відносин оренди майна. Кожен припис статей ГК має розглядатись окремо й порівнюватися з відповідними приписами ЦК. Якщо в ГК немає якогось припису, який є в ЦК, то немає підстав порівнювати ці кодекси, повинні застосовуватися положення ЦК.
Так, відповідно до частини першої ст. 209 Цивільного кодексу правочин, який вчинено у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, установлених законом, або за домовленістю сторін.
Згідно з частиною другою ст. 799 Цивільного кодексу договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Частиною третьою ст. 640 цього Кодексу встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Частиною першою ст. 220 зазначеного Кодексу передбачено, що у разі недодержання сторонами вимог законодавства про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Цивільний кодекс є основним актом цивільного законодавства, що регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Водночас згідно з частиною другою ст. 9 цього Кодексу законом може бути передбачено особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. При цьому норми таких законів мають не суперечити нормам Цивільного кодексу і прийматися з дотриманням вимог абзацу третього частини другої ст. 4 цього Кодексу.
Господарський кодекс визначає основні засади господарювання в Україні та регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 цього Кодексу).
Положеннями статей 2 та 55 Господарського кодексу передбачено, що учасниками відносин у сфері господарювання є, зокрема, суб’єкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями у межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Згідно з частиною другою ст. 55 Господарського кодексу суб’єктами господарювання є:
• господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку;
• громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Під господарською діяльністю розуміють діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів, а також з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва — підприємцями. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності (частини перша, друга, п’ята ст. 3 Господарського кодексу).
Стаття 4 зазначеного Кодексу розмежовує відносини у сфері господарювання з іншими видами відносин, зазначаючи, що не є предметом регулювання цього Кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом. Особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначає саме Господарський кодекс.
Відповідно до статей 24 і 25 Цивільного кодексу фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження. Статтею 30 цього Кодексу встановлено, що цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Водночас частинами першою, другою ст. 50 Цивільного кодексу передбачено право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб — підприємців є відкритою.
З гідно з частиною першою ст. 128 Господарського кодексу громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 цього Кодексу. У господарських відносинах фізичні особи — підприємці беруть участь насамперед як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх державної реєстрації та внесення відомостей про них до єдиного державного реєстру.
Закони, які встановлюють особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання, застосовуються в частині, в якій вони не суперечать положенням Цивільного кодексу.
Враховуючи положення частини другої ст. 4 Цивільного кодексу, основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс, тому в разі, якщо норми Господарського кодексу не містять певних особливостей регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, а визначають лише загальні правила, які не узгоджуються з більш деталізованими відповідними правилами Цивільного кодексу, слід застосовувати положення, встановлені саме Цивільним кодексом.
Згідно з абзацом другим п. 6 Порядку № 1388 транспортні засоби, що належать фізичним особам — підприємцям, реєструються за ними як за фізичними особами.
З огляду на викладене, оскільки ГК нічого не говорить про особливості нотаріального посвідчення договору оренди транспортного засобу, укладеного за участю фізичної особи — підприємця, у вирішенні цього питання слід застосовувати правила, встановлені ЦК, зокрема в приписах ч.1 ст.209, ч.1 ст.220, ч.3 ст.640 та ч.2 ст.799, а це, у свою чергу, означає, що договір оренди транспортного засобу, укладений за участю фізичної особи — підприємця в простій письмовій формі без нотаріального посвідчення, є недійсним

Глава 30 ГК має назву «Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності», тобто в ній ідеться тільки про певні особливості порівняно із загальними правилами, встановленими цивільним законодавством. При цьому не можна всю гл.30 ГК, зокрема її §5, розглядати як спеціальне правило регулювання відносин оренди майна. Кожен припис статей ГК має розглядатись окремо й порівнюватися з відповідними приписами ЦК. Якщо в ГК немає якогось припису, який є в ЦК, то немає підстав порівнювати ці кодекси, повинні застосовуватися положення ЦК.

Поміж іншим, каменем спотикання також є абз.2 п.6 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою КМ від 7.09.98 №1388. Згідно з ним «транспортні засоби, що належать фізичним особам — підприємцям, реєструються за ними як за фізичними особами».

З огляду на викладене, оскільки ГК нічого не говорить про особливості нотаріального посвідчення договору оренди транспортного засобу, укладеного за участю фізичної особи — підприємця, у вирішенні цього питання слід застосовувати правила, встановлені ЦК, зокрема в приписах ч.1 ст.209, ч.1 ст.220, ч.3 ст.640 та ч.2 ст.799, а це, у свою чергу, означає, що договір оренди транспортного засобу, укладений за участю фізичної особи — підприємця в простій письмовій формі без нотаріального посвідчення, є недійсним.